Що можна й не можна робити в церковні свята

Чому не можна робити в православні свята

Православне свято — це особливий, важливий для людини, що вірить, день, який повинен бути присвячений відвідуванню церкви, молитвам, святковому столу, а також спілкуванню з близькими людьми. Все інше — зайве. 

За часів кріпацтва, церковне свято було одним з небагатьох днів, коли можна було не працювати на пана. Відпочинок був рідкісним явищем, право на нього цінували, і будь-які наміри в його бік вважали гріховним заняттям.

 Крім цього, православні традиції були побудовані на основі язичницьких, які побутували на руських землях до хрещення Русі. Язичники також не займалися домашніми справами в дні, присвячені Богам. Одна з версій заборони говорить про те, що зібрати колишніх язичників в храмі, відірвавши від повсякденних справ, можна було тільки під загрозою божого покарання. Згідно зі збереженим указом 17 століття, подібна проблема була і раніше. Означений документ наказував закривати лазні та базари у церковне свято, щоб віряни вже точно могли потрапити в храм.

Волхви

Волхви - давньоукраїнські жерці, служителі язичницького релігійного культу, носії стародавньої української культури й духовності, народної медицини, знань з астрономії, математики, географії, будівництва,тощо, посередники між небом і землею, чарівники, чаклуни, провісники. 

В науці немає одностайної думки щодо походження слова "волхв". Деякі вбачають в ньому зв'язки давніх українців з кельтами, інші - з фінами чи германськими племенами. Риси волхвівства можна побачити в культі Велеса - покровителя "віщих" мистецтв.

Володіли, як правило, багатьма мовами, зокрема, арабською, латинською, грецькою, німецькою, вірменською та іншими. Сприяли розвиткові торгівля, ремесел, налагодженню дипломатичних стосунків давніх українців з сусідніми народами.

Волхви вміли гадати по Сонцю, Місяцю, зорях, птахах, тваринах, тощо. Волхви користувалися ворожбитськими книгами “Громниками”, за якими ворожили і передбачали події залежно від фази місяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зростаючий місяць, то “великий муж помре”. Дбали про духовний рівень свого народу, про будівництво капищ та дотримання язичницького календаря, про охорону священних лісів, гаїв, рік. Першофілософи цивілізованого світу. Створили вчення про Деміурга - першотворця Землі і всього довколишнього світу - прибульців з далеких галактик.

Творці стародавнього українського письма, кількох давньоукраїнських докирилівських абеток ("трипільська", "Іванове письмо", "буквиця" та ін.). Володіли секретом довголіття та лікування травами, що оберігало давніх українців від епідемій та хвороб. Створили астрологічну медицину (лікування людини з урахуванням розташування планет і зірок), знання з якої були втрачені після 988 р. Були авторами стародавніх книг - "Остології", "Звездочота", "Громовника", "Колядника", "Волховника", "Травника", "Сносудець", "Путник", "Лічебник", "Зілейник", "Цвітник", "Аскольдового літопису", "Рожденник", які не збереглися.

Виконуючи волю Всевишнього, волхви творили справжні чудеса: за легендами могли зупинити хід Сонця в небі, або затемнити його повним Місяцем, уміли зачарувати блискавки та грім у небі. Могли пророкувати долю. Знаючи точно годину народження дитини, передбачити її вдачу, пророкувати її майбутнє.

Звідки походить назва Україна

Країна, у якій ми живемо, "народилася" не так давно - трохи більше ніж 20 років тому. Але назва "Україна" має дуже поважний вік, оскільки її почали використовувати в останній чверті XII століття, хоча остаточно назва затвердилася у кінці XIX - початку ХХ століття.

У різні часи українці називали себе по-різному, неоднаково іменували їх і сусіди. За сивої давнини, коли східнослов'янські племена ще не утворили сталої спільноти, наші предки, вочевидь, могли називати себе полянами, деревлянами, тиверцями - як завгодно, але не українцями.

Скандинавське слово "Русь" за підтримки князів та їхніх варязьких дружинників стало символом об'єднання розрізнених доти східнослов'янських племен. Воно закріпилось як назва київських, переяславських, чернігівських, сіверських і заліських земель. Тоді ж з'явилося слово "русини", як самоназва українців. Воно до сьогодні побутує на Закарпатті.

Назву Україна вперше було зафіксовано в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ" 1187 р. Відтоді це слово часто трапляється і в інших літописах у складі назв "Київська україна", "Чернігівська україна", "Сіверська (Новгород-Київська) україна", тощо.

Чому назва тих самих земель змінилася? Відомо, що свого часу князь Володимир наділив землею на півдні Київщини черкесів, які потім зробилися черкасами-українцями, змішавшись з киянами. Саме вони називали свою землю Україною й поширили свій громадсько-військовий устрій на Київщину, Полтавщину, Брацлавщину, Чернігівщину.

Після занепаду Київської Русі (чи то б пак Русі-України, будемо вживати той термін, який вживав М.Грушевський), ця назва виринає у Великому князівстві Литовському. Ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі степом околиці держави "українами", а їхніх мешканців "українниками" чи "людьми українними". Поняття "Україна" могло поширюватися на весь південь держави взагалі. 

Лікувальні властивості їжак-ягоди

Ожину наші предки називали їжак-ягодою. Таку назву вона отримала через велику кількість голок на стеблах. Греки-язичники називали ожину кров'ю титанів, яку ті, за легендою, пролили на землю під час жорстокої битви з богами. Ожина, так само як і малина, використовується людиною в їжу з незапам'ятних часів. Тим не менш, незважаючи на загальне

визнання, рослина довго (до XIX ст.) не вводилося в культуру. Дика ожина чудово плодоносила, навіть Вільям Шекспір ​​з цього приводу сказав: «Якби розум був так плідний, як ожина».

Висока врожайність і відмінна якість плодів не могли не привернути увагу виробників до цієї культури. Посилання ​​на ожину, як на культурну рослину вперше з'явилося в 1829 році в США. Вільям Кенрік в 1833 році в «Новому Американському городнику» висловлював здивування, що така урожайна рослина не завоювала свого гідного місця серед інших ягідних культур. Перші культурні сорти ожини з'явилися в 1841-1848 рр., а до 1919 р. у США під цією культурою було зайнято вже понад 21 тис. га.. З того часу і по сьогоднішній день вирощування ожини в США має промисловий характер. В нашій країні до теперішнього часу ожина не отримала широкого розповсюдження, незважаючи на те що вона має чимало переваг.

Народні назви ожини - виприни, бамбара, бампера, драпаки.

10 причин, чому "Велесова книга" не може бути оригіналом

1) За свідченням першого публікатора, Юрія Петровича Миролюбова, "Велесова

книга" являла собою текст на дерев'яних табличках, що був записаний язичниками у IX столітті. Під час Громадянської війни їх начебто знайшов білий офіцер Ізанбек і вивіз до Бельгії. У 1920 - 1930-ті роки Миролюбов їх довго розбирав та списував, потім почалася нова війна, і після смерті Ізанбека таблички зникли. Свої записи Миролюбов оприлюднив лише в 1950-ті роки в Америці. Розповіді Миролюбова не зовсім послідовні: текст то був "вирізаний", то "випалений", то "видряпаний шилом" (при цьому в одному місці було сказано, що він "вицвів"). То, крім копії в публікатора нічого більше немає, то звідкілясь з'явилася фотографія однієї з табличок. Історія про списаний однією людиною (і не виданий ніким, окрім нього) рукопис, який потім пропав, є звичайним сюжетом появи підробок (але ж "Слово о полку Ігоревім", перед тим як ця пам'ятка зникла, бачило чимало вчених).

2) Єдина фотографія (текст на ній якраз починається зі слова "Влескниго") виявилась знімком зовсім не з дощечки, а з малюнка на папері, на якому видно складки й тіні. Один з публікаторов "Велесової книги" Сергій Лісний-Парамонов, відправив цю фотографію в Слов'янський комітет, прислав і невелику доповідь, але особисто виступати перед славістами на їхньому V Міжнародному з'їзді чомусь не поїхав.

Красуні кам'яного віку

Серед творів найдавніших митців особливе місце займають скульптурні жіночі фігурки, названі археологами «палеолітичними Венерами» або красунями кам’яного віку. В різних місцях Євразії, від Піренеїв до Сибіру, знайдено близько 150 таких скульптурних зображень. Майже всі вони були виготовлені 20-27 тис. р. тому. Яким же було призначення означених «Венер»? На це питання вчені досі не можуть дати однозначної відповіді. Це питання є предметом тривалих суперечок. Більшість фахівців вбачають в цих скульптурних формах зображення богині-матері, яку кроманьйонці шанували як берегиню домашнього вогнища, покровительку мисливства й прародительку людства.

Палеолітична Венера

Первісні скульптори у зображенні жінок завжди керувалися одним принципом: кінцівки фігурок ледь позначені, риси обличчя не проглядаються, не пророблені, зате різко підкреслені ознаки жіночості. Очевидно, відсутність рис обличчя в означених зображеннях походить не від неуважності чи невміння первісного художника, а від завдання яку він ставив перед собою: передати величну животворну силу, пов’язану з культом плодючості. Фігурки мають невеликі розміри (5 – 10 см). З мистецького погляду ці «палеолітичні Венери» - перші творіння рук людських, які прославляють вічну жіночість і материнство. Фігурки є прообразом пізніших венер і мадон, якими зараз милуються у найзнаменитіших музеях світу. 

"Молитва за Україну" Олександра Кониського

  "Молитва за Україну" - музичний твір, він відомий також під назвою "Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни. Музику до церковного гімну України написав відомий український композитор, а слова - Олександр Кониський у 1885 році. Відомі також аранжування цього твору Віктора Матюка, Кирила Стеценка  та Олександра Кошиця.

Олександр Якович Кониський - письменник, публіцист, педагог, громадський діяч, народився 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівка Ніжинського повіту. Закінчив Ніжинське дворянське училище та Чернігівську гімназію.
Мав бажання вступити до Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька, але спроба ступу виявилася невдалою. Відбувши військову службу, Кониський 1854 р. почав служити на низових посадах у Кримінальній палаті в Полтаві. Займався адвокатською практикою, в судах захищав інтереси селян. Водночас вів активну літературну й громадську діяльність. Друкувався у Черниговском листке" (з 1858 р.), брав активну участь у справах Київської громади, організовував недільні школи, писав підручники для дітей - у 1862 р. опублікував "Українські прописи", у 1863 р. - підручник з арифметики "Арифметика або щотниця", у 1882 р. - читанку для українських шкіл "Граматка або перша читанка задля початку вченья". Як член київської міської ради домагався впровадження у школах української мови. Налагоджував зв'язки з українськими культурними й громадськими діячами в Галичині. У січні 1863 р. за звинуваченням у поширенні "малоросійської пропаганди" його було заарештовано і в позасудовому порядку вислано у Вологодську губернію. 1865 р. Кониський отримав дозвіл виїхати за кордон для лікування, наступного року повернувся в України, жив у Катеринославі, перебуваючи під поліцейським наглядом. 1872 року після зняття нагляду повернувся до Києва, працював у газеті "Київський телеграф". Олександр Кониський був одним з ініціаторів створення у 1873 року у Львові Літературного Товариства імені Т.Шевченка, пізніше - ініціатором перетворення його на Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. Вів активну публіцистичну діяльність у Галичині, тривалий час матеріально й інтелектуально підтримував літературно-науковий й політичний часопис "Правда". 1897 року Кониський ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, що мала об'єднати всі кола національно-свідомих українців. Для потреб організації він заснував у Києві видавництво "Вік", яке проіснувавши 15 років опублікувало понад 100 книг українською мовою.