1) За свідченням першого публікатора, Юрія Петровича Миролюбова, "Велесова
книга" являла собою текст на дерев'яних табличках, що був записаний язичниками у IX столітті. Під час Громадянської війни їх начебто знайшов білий офіцер Ізанбек і вивіз до Бельгії. У 1920 - 1930-ті роки Миролюбов їх довго розбирав та списував, потім почалася нова війна, і після смерті Ізанбека таблички зникли. Свої записи Миролюбов оприлюднив лише в 1950-ті роки в Америці. Розповіді Миролюбова не зовсім послідовні: текст то був "вирізаний", то "випалений", то "видряпаний шилом" (при цьому в одному місці було сказано, що він "вицвів"). То, крім копії в публікатора нічого більше немає, то звідкілясь з'явилася фотографія однієї з табличок. Історія про списаний однією людиною (і не виданий ніким, окрім нього) рукопис, який потім пропав, є звичайним сюжетом появи підробок (але ж "Слово о полку Ігоревім", перед тим як ця пам'ятка зникла, бачило чимало вчених).
2) Єдина фотографія (текст на ній якраз починається зі слова "Влескниго") виявилась знімком зовсім не з дощечки, а з малюнка на папері, на якому видно складки й тіні. Один з публікаторов "Велесової книги" Сергій Лісний-Парамонов, відправив цю фотографію в Слов'янський комітет, прислав і невелику доповідь, але особисто виступати перед славістами на їхньому V Міжнародному з'їзді чомусь не поїхав.
3) Якісних фотографій дощечок не виявилось, зате збереглися перші машинописні копії тексту "Велесової книги", що були зроблені Миролюбовим. Коли їх порівняли з першою публікацією, виявилось, що між ними є десятки помітних розходжень: наприклад, замість слова "земля" написано "держава", на місці пропусків і нібито сколеного тексту вставлені досить великі речення, "таблички" по-різному розділені на строки. Так не можна розбирати давній текст, який важко прочитати, так редагують текст свій власний.
4) Ю.П.Миролюбов - не просто публікатор, а досить плідний письменник, що склав
багато оповідань, віршів і аматорських досліджень про язичницькі вірування слов'ян. Юрій Миролюбов народився в Бахмуті (м.Артемівськ Донецької області), навчався у Варшавському університеті й до свого переїзду в Бельгію жив у Чехословаччині. Він цікавився ведичною релігією, а також "Словом о полку Ігоревім". У "Велесовій книзі" ми знаходимо українські, польські й чеські мовні елементи, імена індійських божеств Індри і Сур'ї, а також цілий розсип рідкісних висловів, які не зустрічаються ніде, крім "Слова". В довоєнні та перші післявоєнні роки Миролюбов включав у свої дилетантські твори ряд гіпотез, що перетиналися із сюжетами "дощечок Ізанбека". Проте на "Велесову книгу" він жодного разу не посилався, навіть скаржився, що не може посилатися ані на жодне джерело, крім як на почуті в юності розповіді двох бабусь, але пізніше він таки запевнював, що цілих 15 років займався її списуванням.
5) Публікатори й шанувальники "Велесової книги" запевняють, що вона нписана в IX столітті докириличним язичницьким письмом. Насправді, те, що ми бачимо на вищевказаній фотографії з паперової "таблички", є не що інше, як трохи деформована кирилиця (у IX столітті, причому в кінці його, кирилицю лише ось-ось повинні були винайти християнські книжники), а деякі букви схожі на ті, що існували лише у XV столітті. Крім того, ці букви "підвішені" до горизонтальної лінії, як в індійському письму, мабуть для того, щоб здаватися "ведичнішими".
6) "Новгородські волхви IX століття" виявляється не лише писали християнською кирилицею, але й непогано знади Біблію і християнське богослужіння. "Каміння волає", "земля, що тече молоком і медом", "нині й повсякчас і навіки віків", "таємниця ця великою є" - такі формули здаються дивними в язичницькому творі. А Юрій Миролюбов попри його шанування неоязичниками, виріс в родині священника.
7) Зміст "Велесової книги" досить примітивний і зовсім не схожий на справжній давній міф, епос чи літопис. Справжні індійські, іранські, слов'янські, германські чи грецькі давні тексти - це гімни, вислови, розповіді про події з багатьма іменами богів, людей, місць, подробиць, образних порівнянь, часто з поетичними римами й співзвуччям. А на "дощечках Ізанбека" можемо читати бідну на імена і деталі оповідь, від імені якихось "ми", які легко вимірювали свою історію століттями й тисячоліттями в різні боки і розмовляли як діти: "вони стали злими й почали нас утискати", "тому й сказано спершу, щоб ми поводилися добре". Зв'язного літопису слов'ян ми у "Велесовій книзі" не знайдемо: автор весь час повертається до одних і тих же сюжетів, повідомляючи свої версії подій, які суперечать одна одній та їх датуванню.
8) Мова "Велесової книги" - жахливий компот із різних слов'янських мов, причому не давніх, а новітніх. Автор пише одні й ті самі слова то болгарською, то українською, то чеською, а часто взагалі вживає слова, які просто не існують, неправильно побудовані, на зразок польських. Сподобалося автору польський носовий звук "ен" - і ось вже й риба в нього не "риба", а "ренба". Але наука досить багато знає про те, якими були давні слов'янські й праслов'янська мови. В IX столітті поляки ще не "пшекали", а в сербів не було форми майбутнього часу з дієсловом "хотіти", і взагалі, слов'янські мови відрізнялись один від одного дуже мало. Творець "Велесової книги" нічого про це не знав і вирішив, що задля створення ефекту давнини досить брати словоформи з різних мов (чим більше взаємовиключних варіантів, тим краще) і спотворювати їх сильніше, так, щоб жодна форма не була схожа, скажімо, на сучасну російську.
9) Автор "Велесової книги" знехтував тим фактом, що в справжньому тексті (в будь-якій мові) закінчення слів використовуються не просто так, а моють конкретні значення. В давніх слов'янських, індійських чи іранських мовах дуже складна, але правильно побудована граматика. А тут береться якийсь спотворений корінь, до якого додаються в довільному порядку сполучення -ще, -ша, -сте, -хом та інші. В слов'янських мовах ці закінчення несуть суто конкретну інформацію, але в тексті "Велесової книги" можуть означати що завгодно: ніякої системи в цьому хаосі не спостерігається.
10) Складаються одне з одним ці слова теж не по-давньому. Не могли давні слов'яни назвати книгу Велеса "Влескниго" (або хоч "Влескнига"). Це слово - дитя ХХ століття епохи "Головриби" та "Москвошвачки". А давньоруською це були б (у множині!) Велешѣ кънигы.
Перекладено з російської: http://arzamas.academy/materials/152
Немає коментарів:
Дописати коментар