Країна, у якій ми живемо, "народилася" не так давно - трохи більше ніж 20 років тому. Але назва "Україна" має дуже поважний вік, оскільки її почали використовувати в останній чверті XII століття, хоча остаточно назва затвердилася у кінці XIX - початку ХХ століття.
У різні часи українці називали себе по-різному, неоднаково іменували їх і сусіди. За сивої давнини, коли східнослов'янські племена ще не утворили сталої спільноти, наші предки, вочевидь, могли називати себе полянами, деревлянами, тиверцями - як завгодно, але не українцями.
Скандинавське слово "Русь" за підтримки князів та їхніх варязьких дружинників стало символом об'єднання розрізнених доти східнослов'янських племен. Воно закріпилось як назва київських, переяславських, чернігівських, сіверських і заліських земель. Тоді ж з'явилося слово "русини", як самоназва українців. Воно до сьогодні побутує на Закарпатті.
Назву Україна вперше було зафіксовано в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ" 1187 р. Відтоді це слово часто трапляється і в інших літописах у складі назв "Київська україна", "Чернігівська україна", "Сіверська (Новгород-Київська) україна", тощо.
Чому назва тих самих земель змінилася? Відомо, що свого часу князь Володимир наділив землею на півдні Київщини черкесів, які потім зробилися черкасами-українцями, змішавшись з киянами. Саме вони називали свою землю Україною й поширили свій громадсько-військовий устрій на Київщину, Полтавщину, Брацлавщину, Чернігівщину.
Після занепаду Київської Русі (чи то б пак Русі-України, будемо вживати той термін, який вживав М.Грушевський), ця назва виринає у Великому князівстві Литовському. Ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі степом околиці держави "українами", а їхніх мешканців "українниками" чи "людьми українними". Поняття "Україна" могло поширюватися на весь південь держави взагалі.
У польській же державі назва "Україна" не розповсюджувалась на прикордонні землі аж до Люблінської унії 1569 р., тобто до передачі "україн" з-під юрисдикції Великого князівства Литовського під юрисдикцію Польського королівства. Доказом вживання нового для поляків терміну є універсал короля Стефана Баторія 1580 р. Цей документ адресовано «панам і рицарству, що мешкають на руській, київській, волинській, подільській і брацлавській Україні». Слово "Україна" виступає тут як синонім узагальненої назви всіх руських
воєводств — не лише приєднаних до Польського королівства за Люблінською унією (Київське, Брацлавське й Волинське), а й давніх польських — Подільського та Руського.
Причину вживання назви "Україна" по відношенню до своїх земель пояснити важко, адже назви "своїх" воєводств були для королівської канцелярії знайомими й звичними і аж ніяк не асоціювалися з прикордонними "українами".
Отож, словом Україна в XVI - XVII ст. позначали майже всі сучасні українські землі. Паралельно з таким розширеним сприйняттям "усієї України", вона могла дробитися на низку дрібніших "україн" - Україну "подільську", "придніпровську", "київську", "брацлавську", "задніпровську", "надбужанську", іноді так називали й прикордоння Галицької Русі. Тож, ця назва дійсно означала окраїнне розташування територій. До речі, не останню роль у визначенні поняття "Україна" відігравало місцепроживання пишучого: чим далі від прикордоння він жив, тим більш розмитішою в його маркуванні поставала "Україна". Тож для поляка "Україна" починалась вже на кордоні Польського королівства, а для львів'янина переміщувалась далі на схід. Мешканці Волині теж дистанціювали себе від "України", маючи на увазі лише прикордонні з татарським степом землі - Київщину, Брацлавщину й Поділля. На початок 1648 року назва "Україна" починає асоціюватися з козацтвом. Цікаво, що в народній творчості ніколи не фігурує назва Русь, а тільки Україна. Отже, це було рідне, зрозуміло слово. Наприклад:
Подай перевозу та подай перевозу -
я перевезуся на свою Вкраїну...
...винесіть мене на Савур-могилу,
нехай гляну-подивлюся на свою Вкраїну.
Від часів Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.) з назвою Україна асоціювали цілу країну. Спершу ця назва поширювалась на Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства, ті, де проходили воєнні дії, на відміну від "благополучних" Волині й Галицької Русі. Мешканці цих країв називали себе "українцями". Шляхетська візія простору "України" гарно прослідковується в документі анонімного автора другої половини XVII ст.:
"Україна — це польський край, що складається з трьох воєводств, Київського, Брацлавського та Чернігівського, і лежить зі сходу сонця при московській границі, потім татарській, далі на південь волоській [...]. І тому цей край називається Україною, що має своє розташування біля краю чужих границь".
Паралельно з шляхетською інтерпретацією назви з'являється ще одна "Україна" - територія, на якій було утверджено козацьку юрисдикцію спершу на Київщині, Чернігівщині й Брацлавщині, а остаточно — лише на лівому березі Дніпра, де козацький Гетьманат зайняв частину Київського й повністю Чернігівське воєводство. Поява в середині XVII століття козацької держави на «наддніпрянській» Україні автоматично легітимізувала її ім’я в очах мешканців Гетьманату. Довго ще козацька "Україна" ототожнювалася як складова частина Русі. Нереалізована Гадяцька угода називає ці території (Гетьманат) Князівством Руським. Документи пізнішого часу назви "Русь" і "Україна" просто взаємозамінюють.
Згодом це найменування поширилось й на інші східноукраїнські землі (зокрема на Слобожанщину, яка певний час мала офіційну назву Слободская Украина). Але, як відомо, зусилля козацької старшини об’єднати під своєю владою "всю Русь", не справдилися. Козацький Гетьманат був обмежений територією на лівому березі Дніпра, тож це позбавило сенсу ототожнення козацької України з «усією Руссю», втім для лівобережних земель з'являється нова назва «Мала Росія», яка поступово взагалі стерла з колективної пам'яті мешканців Гетьманату спогади про Русь.
Отже, у такій подвійній іпостасі - "Україна" південно-східних воєводств Речі Посполитої, розташована на правому березі Дніпра і "Україна" козацького Гетьманату під московським протекторатом на лівому березі Дніпра - ці території увійшли у XVIII ст., але для кожної з територій ще залишалися запасні назви - для Правобережжя - "Русь", для Лівобережжя - "Мала Росія", але ці назви пізніше остаточно витіснилися назвою "Україна".
Чому саме так називається наша земля? Багато вчених в різні часи намагалися пояснити це, однак так і не виробили одностайної думки з приводу походження слова Україна. Сьогодні існує три основні версії. За першою, назва Україна пов'язують з праслов'янськими словами krajb чи ukraj, тобто край (найвіддаленіша від центру частина території, околиця), у (=біля) краю, тобто, це вказівка на пограничність території. Докази такої семантики навів Сергій Шелухін. Відповідниками поняття "Україна" в даному випадку виступають грецьке χώρα
(країна, земля), латинське regio (країна, регіон), чеське krajina (земля, країна). Зміст цього слова в офіційній політико-географічній номенклатурі XVI - XVII ст. справді збігається з поняттям "окраїна", що й цілком зрозуміло. Зокрема поляки трактували цю назву як позначення окраїни, пограниччя Польщі. І дійсно, з погляду польської чи литовської столиць терени майбутньої нашої батьківщини сприймалися ніяк не інакше як окраїна. Таке пояснення полюбляли й російські історики, вважаючи Україну околицею своєї імперії.
Михайло Грушевський, надав у 1898 р. в своїй "Історії України-Руси" назві "Україна" нового, розширеного значення, коментуючи це нововведення так:
"Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізована в приложению до середнього Подніпров’я,... набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського життя..., скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. [...] Літературне відродження XIX в. прийняло се ім’я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглости і безперервносте етнографічно-національного українського життя, се українське ім’я розширялося на всю історію українського народу."
Згідно з другою версією, слово Україна походить від іменників край, країна, в значенні "рідна, своя земля".
І, нарешті, за третьою версією, назва Україна нібито походить від слова украяти (відрізати), тобто первісне значення цього слова - "шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)". Другу й третю версію історики вважають найбільш вірогідними.
Немає коментарів:
Дописати коментар