Звідки походить назва Україна

Країна, у якій ми живемо, "народилася" не так давно - трохи більше ніж 20 років тому. Але назва "Україна" має дуже поважний вік, оскільки її почали використовувати в останній чверті XII століття, хоча остаточно назва затвердилася у кінці XIX - початку ХХ століття.

У різні часи українці називали себе по-різному, неоднаково іменували їх і сусіди. За сивої давнини, коли східнослов'янські племена ще не утворили сталої спільноти, наші предки, вочевидь, могли називати себе полянами, деревлянами, тиверцями - як завгодно, але не українцями.

Скандинавське слово "Русь" за підтримки князів та їхніх варязьких дружинників стало символом об'єднання розрізнених доти східнослов'янських племен. Воно закріпилось як назва київських, переяславських, чернігівських, сіверських і заліських земель. Тоді ж з'явилося слово "русини", як самоназва українців. Воно до сьогодні побутує на Закарпатті.

Назву Україна вперше було зафіксовано в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ" 1187 р. Відтоді це слово часто трапляється і в інших літописах у складі назв "Київська україна", "Чернігівська україна", "Сіверська (Новгород-Київська) україна", тощо.

Чому назва тих самих земель змінилася? Відомо, що свого часу князь Володимир наділив землею на півдні Київщини черкесів, які потім зробилися черкасами-українцями, змішавшись з киянами. Саме вони називали свою землю Україною й поширили свій громадсько-військовий устрій на Київщину, Полтавщину, Брацлавщину, Чернігівщину.

Після занепаду Київської Русі (чи то б пак Русі-України, будемо вживати той термін, який вживав М.Грушевський), ця назва виринає у Великому князівстві Литовському. Ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі степом околиці держави "українами", а їхніх мешканців "українниками" чи "людьми українними". Поняття "Україна" могло поширюватися на весь південь держави взагалі. 

Лікувальні властивості їжак-ягоди

Ожину наші предки називали їжак-ягодою. Таку назву вона отримала через велику кількість голок на стеблах. Греки-язичники називали ожину кров'ю титанів, яку ті, за легендою, пролили на землю під час жорстокої битви з богами. Ожина, так само як і малина, використовується людиною в їжу з незапам'ятних часів. Тим не менш, незважаючи на загальне

визнання, рослина довго (до XIX ст.) не вводилося в культуру. Дика ожина чудово плодоносила, навіть Вільям Шекспір ​​з цього приводу сказав: «Якби розум був так плідний, як ожина».

Висока врожайність і відмінна якість плодів не могли не привернути увагу виробників до цієї культури. Посилання ​​на ожину, як на культурну рослину вперше з'явилося в 1829 році в США. Вільям Кенрік в 1833 році в «Новому Американському городнику» висловлював здивування, що така урожайна рослина не завоювала свого гідного місця серед інших ягідних культур. Перші культурні сорти ожини з'явилися в 1841-1848 рр., а до 1919 р. у США під цією культурою було зайнято вже понад 21 тис. га.. З того часу і по сьогоднішній день вирощування ожини в США має промисловий характер. В нашій країні до теперішнього часу ожина не отримала широкого розповсюдження, незважаючи на те що вона має чимало переваг.

Народні назви ожини - виприни, бамбара, бампера, драпаки.

10 причин, чому "Велесова книга" не може бути оригіналом

1) За свідченням першого публікатора, Юрія Петровича Миролюбова, "Велесова

книга" являла собою текст на дерев'яних табличках, що був записаний язичниками у IX столітті. Під час Громадянської війни їх начебто знайшов білий офіцер Ізанбек і вивіз до Бельгії. У 1920 - 1930-ті роки Миролюбов їх довго розбирав та списував, потім почалася нова війна, і після смерті Ізанбека таблички зникли. Свої записи Миролюбов оприлюднив лише в 1950-ті роки в Америці. Розповіді Миролюбова не зовсім послідовні: текст то був "вирізаний", то "випалений", то "видряпаний шилом" (при цьому в одному місці було сказано, що він "вицвів"). То, крім копії в публікатора нічого більше немає, то звідкілясь з'явилася фотографія однієї з табличок. Історія про списаний однією людиною (і не виданий ніким, окрім нього) рукопис, який потім пропав, є звичайним сюжетом появи підробок (але ж "Слово о полку Ігоревім", перед тим як ця пам'ятка зникла, бачило чимало вчених).

2) Єдина фотографія (текст на ній якраз починається зі слова "Влескниго") виявилась знімком зовсім не з дощечки, а з малюнка на папері, на якому видно складки й тіні. Один з публікаторов "Велесової книги" Сергій Лісний-Парамонов, відправив цю фотографію в Слов'янський комітет, прислав і невелику доповідь, але особисто виступати перед славістами на їхньому V Міжнародному з'їзді чомусь не поїхав.