Традиційне житло українців

  Житло для наших предків-українців завжди відігравало ключову роль. Це було місце постійного перебування людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Також це було місцем постійного зв'язку поколінь, передачі родинного досвіду з покоління в покоління. Також житло в певній мірі відігравало сакральну роль постійного й безперервного зв'язку наших предків з природою.

  Поселення землеробської людності України, які складалися з будівель, пристосованих для життя і господарської діяльності сягають глибини віків. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалась по високих берегах заплавних річок, на захищених від вітру місцях, зручних як для проживання, так і для ведення господарства.

  Типи планування сільських поселень українців розвивалися під впливом комплексу факторів: особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства та ін. Для сільських поселень українців найхарактернішими є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, комбінована і вулична форми. Можна виділити декілька типів забудови поселень: розсіяну, гніздову, скупчену, комбіновану.

  Безсистемна форма поселення вважається однією із найдавніших не лише в українців, а й у слов'ян загалом. Вона відома на всій території розселення українського етносу. Виникнення безсистемних поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації стосовно планування. Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздовий та скупчений. Перший характерний для Гуцулыцини. Безсистемні поселення розсіяно-гніздової забудови виникли в цьому етнографічному районі України під впливом складного гірського рельєфу та провідної ролі скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у гуцульських селах розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Подекуди утворювалися групи (гнізда) приблизно з двох-чотирьох дворів. Нерідко їх виникнення спричинене залишками патронімії. Під'їздів до окремих садиб як правило не було; центральна дорога, пролягаючи по дну гірської долини паралельно з водною артерією, не сполучала між собою селянські двори, а лише певне село із сусідніми поселеннями. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися в різних напрямах проїзди, провулки, що вели до селянських обійсть. Густа хаотична сітка таких проїздів покривала усе село. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовою особливо характерні для низки місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської, Рівненської, Житомирської областей. Цей варіант безсистемного поселення траплявся й на інших теренах України (Чернігівщині, Полтавщині, Одещині, рівнинній частині Північної Буковини та ін.).

  Гніздова забудова в поселеннях безсистемної форми могла утворюватися також внаслідок земельної нестачі в ХІХ — на початку XX ст.: з виникненням нових сімей і браком землі під забудовування нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових гнізд, появи нових проїздів.

  Не менш давньою за походженням і достатньо поширеною в Україні є рядова форма поселення. Її характерна риса — розташування дворів у ряд та орієнтація жител чільною стороною в одному певному напрямку — уздовж берега водойми або дороги. Археологи засвідчують, що в Середньовіччі багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування.

  Рядові поселення можуть бути однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби ("на літо", "до сонця"). Іноді дворядове придорожнє поселення нагадувало вуличне.

  Глибокі слов'янські традиції в українців має кругова форма поселення. При такому плануванні двори розташовані найчастіше довкола площі з церквою і кладовищем або ставу. Відомі декілька варіантів кругових поселень. Наприклад, в одному випадку будівлі розміщуються по колу, оточуючи незабудовану площу, городи тягнуться в бік поля, а двори виходять на площу. В іншому — двори селян виходять у бік поля, а садиби займають площу.

  Учені стверджують, що походження цього типу планування пов'язане з оборонними міркуваннями. Так, кругові поселення здебільшого розташовувалися на мисах і в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні слов'янські городища, козацькі табори, споруджені з возів.

  При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувалися обабіч дороги чи ріки. Сусідні двори або невеликі їх групи (два-три господарства) могли бути поряд або на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення найхарактерніші для Бойківщини і Лемківщини, а також побутували в рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина). Виникнення ланцюгівки в Карпатах зумовлене етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень) та географічними і соціально-економічними чинниками (орографією місцевості, залишками патронімії, двопільною толоко-царинною системою землеробства). Селянський двір у ланцюгівці розташовувався біля ріки і дороги посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі. В рівнинних районах України поява ланцюгового планування часто була пов'язана з розвитком хуторів.

  Поселення вуличної форми поширені на території всієї України. Два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги, утворюють вулицю. Серед вуличних поселень розрізняють одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні варіанти зазначеного типу планування. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно з безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень розвинулися із рядового планування. Цьому сприяло закріпачення селян і втручання у планування поселень поміщиків і держави. Зокрема, великий вплив на формування вуличного планування поселень мала "Устава на волоки" 1557 р. Починаючи з 20-х років XVIII ст. царський уряд видав низку розпоряджень та указів, які спричинилися до розвитку вуличного планування поселень. Наприклад, "Положение для устроения селений" від 1830 р. вимагало будувати в селах хати фасадами лише до дороги. Державні органи здійснювали контроль за дотриманням будівельного законодавства.

  Залежно від переважання тих чи інших традиційних традиційних планувальних типів сільських поселень наприкінці XIX - початку ХХ ст. на Україні виділяють чотири зони - північна, центральна, південна, карпатська та гірська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх слов'янських дворищ. Водночас у східній частині Полісся (Чернігово-Сіверщина) поряд із вуличними існували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення. 

  На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до XVIII ст. могли вільно займати під забудову землі, значного поширення набули безсистемні поселення, і тільки пізніше стали з'являтися вуличні. З послабленням народної колонізації починають виникати рядові, радіальні, шнурові, квартальні поселення, які створюються вже на основі проектів. 

  У південній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі, частково Слобожанщини (хоча вона й не відноситься до південної зони, але поселення там, як і на Півдні, виникали внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини XVII - першої половини XIX ст.) забудова велася переважно за вказівкою властей і мала здебільшого квартальну та гніздову форму. 

  В усіх зонах побутували також радіальні поселення, що виникали на основі давніх торгівельно-ремісничих центрів. Крім того, в долинах невеликих річок і в балках формувались рядові поселення , котрі являли собою однобічно забудовані вулиці.

  У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувались на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного.

  Малодвірні поселення, виселки та хутори XIX ст. були різними за походженням. У північній частині Полісся та Волині вони змінили старі назви дворів та дворищ на хутори лише у XVIII ст., тоді як на Правобережжі вони називалися кут, кутор, хутор ще з XI - XVI ст. Малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини виникали на місці як окремих сільських займищ (хуторів, пасік), так і виробничих осередків землевласників або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних поселень південноукраїнського Степу були тимчасові поселення запорізького козацтва - зимівники.

Використані матеріали: С.А.Макарчук. Етнографія України. Навчальний посібник. Львів.: Світ, 2004

Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник. Київ: Либідь, 1993